четвер, 7 травня 2015 р.

Майбутня професія ( Економіст )

Професія Економіст


Економіст здійснює економічний аналіз господарської діяльності організації, розробляє заходи щодо забезпечення режиму економії, підвищення ефективності робіт, виявлення резервів, попередження втрат і непродуктивних витрат, більш раціонального використання всіх видів ресурсів. Виконує розрахунки з матеріальних, трудових і фінансових витрат, необхідних для проведення робіт (послуг), досліджень і розробок в освоєнні нової техніки і технології.

Cпецифіка роботи економістом:

Плюси професії:
  • Економісти були і залишаються найбільш популярними фахівцями на ринку праці.
  • Висока заробітна плата. Від $ 400 до 1500 і вище.
Мінуси професії:
  • Одне з основних вимог роботодавця до кандидатів - досвід роботи на аналогічних посадах.
  • Перш ніж ви станете висококласним фахівцем, здатним давати точні прогнози і ефективні рекомендації, пройде не один рік


Робота для економіста:

Випускники знаходять застосування своїм знанням та на виробництві, і в бізнесі, і у фінансовій сфері, і в науці. Але, за статистикою, близько 50% віддають перевагу банки або консалтингові компанії.

Особисті якості:

- Вміння аналізувати великий обсяг інформації, - Гарна пам'ять, - Висока концентрація уваги, - Терпіння, - Комунікабельність, - Організаторські здібності.

Зарплата і перспективи професії економіста:

Почати можна з позиції рядового економіста, в перспективі - стати керуючим підприємством, який відповідає за розвиток компанії, її конкурентоспроможність, контролює та координує діяльність усіх структурних підрозділів.

У середньому початківець економіст може розраховувати на $700-800. Багато що залежить від специфіки галузі: в будівельній сфері, харчової, в банках зарплати можуть бути вищими - від $1000. З досвідом зростуть і доходи. У Москві середня зарплата фахівця, який пропрацював у певній сфері близько двох років, - $1500-1800.

Майбутня професія ( Логіст)

Професія логіста


Чим займається Логіст? Логіст організовує доставку товару і його складування. Розробляє вигідну схему постачань в потрібне місце до потрібного часу і з мінімальними витратами. Аналізує ринок транспортних послуг, проводить розрахунки, шукає надійних партнерів, координує дії з виробниками, з відділом продажів, з складом, готує документи для митниці.

Специфіка професії логіста:
У хорошого логіста завжди є декілька варіантів доставки товару. У разі форс-мажорних обставин (затримка літака, ремонт автодороги, поломка потягу, проблеми з митницею) у нього є запасний шлях. Товар повинен бути доставлений в строк у будь-якому випадку!

Де працює Логіст:
Відділ або департамент логістики в будь-якій крупній компанії, будь то мережа закусочних, взуттєвий магазин або молокозавод. Можна працювати в спеціалізованих логістичних компаніях, що пропонують послуги транспортування і складського зберігання стороннім фірмам.

Особисті якості:
Бути логістом не так просто. Він відповідає за товар, і його помилка може дорого коштує фірмі. Не поставлена вчасно продукція прямі збитки. Відповідальність велика. Логіст уміє ухвалювати нестандартні рішення, здатний діяти в умовах жорсткого браку часу, легко знаходить спільну мову і з вантажниками, і з водіями, і з працівниками митниці. У більшості фірм логісту доводитися працювати із зарубіжними партнерами і вільне володіння англійською мовою - одна з основних вимог до претендентів на цю посаду.

Скільки отримує Логіст?
Фахівець, що починає, може розраховувати на 400 у.о. в місяць. Середня зарплата логіста з досвідом від року $1200 1500, дохід профі - $1500-2000. Керівник відділу продажів отримує $2000-2500.

Майбутня професія(Перекладач)

Навички

«Про що найчастіше забувають ті, хто бажає податися у перекладачі, – слід добре володіти не тільки іноземною, а найперше рідною мовою. На жаль, наразі це стає рідкістю. Навіть під час університетського перекладацького навчання викладачі недостатньо приділяють цьому увагу, у програмах додаткових годин для вивчення рідної мови не передбачено. Професія перекладача – це не просто знання декількох мов, а вміння встановлювати між ними зв’язок, велика загальна ерудиція, а для усного перекладача – ще й певні навички ораторського мистецтва. Навчатися перекладу слід там, де всьому вище переліченому навчають. Якщо ж ні – то навчатися самому.
Свій перший письмовий переклад я зробила в 16 років, ще до початку навчання в університеті. Як зараз пам’ятаю, то був бізнес-план, який треба було перекласти з російської на англійську. Сиділа з величезним словником Мюллера на колінах і перекладала. А перший усний переклад був на початку третього курсу, бізнес-переговори в компанії, що займалася виробництвом ксероксів і принтерів. У заїжджого гостя був дуже сильний регіональний британський акцент.
З кінця третього курсу і письмовими, і усними перекладами почала займатися регулярно».

Таке воно – життя перекладацьке

Стіл, стаціонарний комп’ютер, зручне крісло, сканер, на сканері сидить пухнаста іграшкова білка з табличкою «Привораживаю заказчиков» – місце, де творяться переклади.
Робочий день перекладача проходить по-різному, оскільки це залежить від графіку. Якщо в цей день немає усних перекладів, то він починається зі сніданку, перевірки пошти та перекладацьких ресурсів, а потім настає час для письмової роботи.
«Найпродуктивніше мені працюється саме у першій половині дня, тому намагаюся завершити роботу якнайшвидше, а для цього – ніколи не відкладаю великі переклади на останній момент, працюю потроху кожен день. Декілька разів на тиждень займаюся спортом. Вечори майже завжди лишаю для себе вільними, а вночі ніколи не працюю. Для мене дуже важливо спати щонайменше 8 годин».

Робота в штаті чи фріланс. Що краще?

«Я працюю на фрілансі, і це мій свідомий вибір. За майже десять років роботи перекладачем в офісі сумарно пропрацювала менше року. Тих, хто обирає штатну роботу, приваблює стабільність, соцпакет і таке інше. Зі свого досвіду можу сказати, що натомість робота у штаті оплачується досить низько (якщо перерахувати обсяг зроблених перекладів на ринкову ставку по сторінках чи годинах), перекладач може додатково виконувати ще й секретарські або менеджерські функції. Крім того, навіть якщо перекладів немає, свої 8 годин в офісі відсидіти треба.
Мене це все категорично не влаштовувало, тому ще з університетських років я почала працювати віддалено (бо навчалася на денному), а потім зареєструвалася як приватний підприємець і продовжила кар’єру «вільного списоносця». Крім того, що сам можеш планувати собі графік, ще й весь час працюєш у нових галузях, із новими клієнтами.
Багатьох лякає нестабільність заробітку, шанс залишитися без роботи, але такого я вже давно не пригадую. Навпаки, коли хочеться вирватись у відпустку – доводиться багато перекладати буквально до останньої хвилини, бо замовники так просто не відпускають».

Переваги професії перекладача

Робота перекладача – це нові знайомства, змога поспілкуватися з цікавими та відомими людьми.
«Насправді мені пощастило працювати вже з багатьма відомими людьми. Перекладала Міхаіла Саакашвілі в Раді Європи, а під час міжнародних кінофестивалів у Києві та Одесі – Жан-Клода Ван Дамма, Фанні Ардан, Рутгера Хауера, Джона Малковича, Кілліана Мерфі, Александра Фелінга, Джареда Лєто, Еміра Кустуріцу. Для мене немає різниці – перекладати «зірку» чи звичайну людину. Головне – якнайточніше донести те, що вона каже».
Бути перекладачем – це постійно перебувати в епіцентрі подій, ставати очевидцем важливих заходів.
«З усних перекладів найбільше запам’яталася робота на кінофестивалях, тому що це робота з цікавими і творчими людьми, повна несподіванок. Ще дуже сподобалося цієї весни працювати синхронним перекладачем в Українському кризовому медіацентрі на Майдані. Було відчуття, ніби на моїх очах твориться історія».

Перекладацькі спільноти

«В Україні існує «Асоціація перекладачів України», і хоча я до неї вхожу, але – це мертвонароджена організація, створена на базі перекладацької агенції, що забажала мати собі «сертифікованих» перекладачів.
На жаль, у нас поки що немає сталих, життєздатних об’єднань як у Німеччині та Франції, що стають своєрідними профспілками та захищають права і інтереси перекладачів. Існує можливість стати учасником міжнародних перекладацьких об’єднань – наприклад, АТА чи AIIC. Є спеціалізовані форуми, групи в соціальних мережах – саме там відбувається наше спілкування. Проводяться і перекладацькі конференції – наприклад, Всеукраїнська конференція перекладацької галузі UTIC у Києві кожного травня. Як на мене, обмін досвідом – невід’ємна частина нашої професії, тому нехтувати можливостями поспілкуватися з колегами не слід».

Як оплачують послуги перекладача

«Діапазон розцінок дуже широкий. Більшість українських агенцій займаються демпінгом, пропонуючи перекладачам 20─30 грн за сторінку.
Це абсолютно не ринкова вартість послуги, але охочі завжди знаходяться – студенти, домогосподарки або й спеціалісти, які просто не знають чи не вірять, що за цю роботу можна отримувати більше. З оплатою усних перекладів ситуація дещо краща.
Насправді ринок у нас іще не розвинений, тому потрібно виховувати замовника і пояснювати йому, чому він повинен платити більше. Але зі свого боку і перекладач має забезпечувати належну якість, а некваліфікованих спеціалістів у нас поки що надто багато. Тому маємо замкнене коло».

У кожній професії свої курйози

«Буває, що іноземні замовники переконані: якщо я знаю російську й українську мови, то легко перекладу на казахську чи литовську.
На кінофестивалях трапляється багато різного. Наприклад, після питання Кілліану Мерфі: «Чи ви вірите в надприродне?» ─ щось сильно вдарило по даху прес-намету, а коли Даррена Аронофскі запитали про те, чи фаталіст він – відразу вимкнувся Скайп (це була веб-зустріч).
Буквально на цьому Одеському кінофестивалі, коли журналіст почав критикувати рішення міжнародного журі щодо найкращого фільму, голова журі Пітер Вебер заявив: «Ми в Англії кажемо: власна думка – це як дірка в дупі, у кожного є». Повернувся до мене і додав: «А ви це обов’язково перекладіть».

вівторок, 21 квітня 2015 р.

Таблиці які допоможуть вам у підготовці до ЗНО


Усе для ЗНО з життя Євгена Маланюка

Біографія Євгена Маланюка

Народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в Архангороді Херсонської губернії (тепер містечко НовоархангельськКіровоградської області).
Батько Є. Маланюка Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військовика Стоянова, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів Катерини ІІ.
Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906–1914), з яким у різні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський,Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.
1914 року Є. Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.
1917 рік приніс Є. Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв’язку зі смертю батька (мати померла ще 1913 року), демобілізація з російської армії й участь у творенні УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помер від тифу на руках у свого ад’ютанта. Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР.
Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922–1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною. Є. Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.
Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним… Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.
1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам, — приваблювали молодше покоління представників діаспори. Натомість старша генерація, схильна до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, була просто шокована різким тоном письменника, його зневажливими оцінками і звинуваченнями на адресу земляків-малоросів, що ніяк не доростуть до рівня нації
У тому ж 1925 році в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.
У 1920-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932 — «Вісник»), редактором якого був відомий політик, критик, літературознавець Дмитро Донцов. Зв’язки з зазначеним виданням не припинялися упродовж усього періоду перебування Є. Маланюка у Варшаві. У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», до якого входять Ю. Липа, О. Теліга, П. Зайцев, Н. Лівицька-Холодна, А, Коломиєць, Ю. Косач та ін. Безперечним лідером групи був Є. Маланюк. Але коли гурт трансформувався в інше утворення — «Ми» — і став видавати однойменний журнал, що породило гостру полеміку з Д. Донцовм, склалася вкрай напружена ситуація. Є. Маланюк розірвав зв’язки з групою «Ми» і поновив співпрацю з «Вісником».
На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки віітчизняної і світової культури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка, І. Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський,Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).
У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, такими як Ю. Тувім , Я. Івашкевич, Я. Лехонь — представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Є. Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори.
У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік, часто живе надголодь.
Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу. Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Така перспектива не влаштовувала Богумілу, тож подружжя оформило розлучення, Євген сам подався назустріч новим випробуванням. Хоча версія про розлучення підтверджується не всіма біографами. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому містіРегенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.
У цей період Є. Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. 5 березня 1947 року студія драми Йосипа Гірняка провела в Регенбурзі свято на честь 50-річчя Є. Маланюка.
У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).
У 1962 році письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Є. Маланюк і з колишньою дружиною Богумілою, яка була щаслива його бачити. Ці дні, проведені недалеко від України, близької і водночас недоступної, не були «отруєні» навіть діями таємної поліції. Однак, це лише одна з версій. За іншою версією, поет не мав можливості побачитися з дружиною, через небезпеку бути схопленим радянською розвідкою. Невідомі йому люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові врятуватися.
Помер Є. Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, і похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Творча спадщина

Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:
  • «Стилет і стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)
  • «Гербарій» (Гамбург, 1926)
  • «Земля й залізо» (Париж, 1930)
  • «Земна мадонна» (Львів, 1934)
  • «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)
  • «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)
  • «Влада» (Філадельфія, 1951)
  • «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)
  • «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)
  • «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)
  • «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)
  • «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)
  • «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)
У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.
Вже після смерті митця побачила світ збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972).
У царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, і найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами творчості цієї школи. а також і Є. Маланюка, є історіософізм і міфологічність. Поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й духовної. Цей заклик звучить і в поезії Маланюка.
Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб’єктом, а не об’єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.
Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

Усе для ЗНО ! Цікава інформація про угрупування " Бу-Ба-Бу "

Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства [1].
Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбув­ся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 19871991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.
Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

Академія Бу-Ба-Бу

Академія Бу-Ба-Бу об'єднує членів Бу-Ба-Бу та поетів нагороджених премією Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року»:

Усе для ЗНО ! Неборак

Ві́ктор Володи́мирович Небора́к (*9 травня 1961) — поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.
Живе і працює у Львові.
Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси Святого Юра».
Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».
Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89).
З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Аналіз творчості

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.
Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.
Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди,сленґові вкраплення в лексиці тощо).
Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».
Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.
Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.
Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

Твори

  • Бурштиновий час: Поезії. — Львів: Каменяр, 1987.
  • Літаюча голова: Вірші. — К.: Молодь, 1990.
  • Alter Ego: Поезії 1980 — 1990 років. — К.: Український письменник, 1993.
  • Розмова зі слугою. — Івано-Франківськ, 1994.
  • Доповнена біографія // БУ-БА-БУ. Т.в.о. /…/ри. — Львів: Каменяр, 1995.
  • Повернення в Леополіс. — Львів: Класика, 1998.
  • Епос про тридцять п'яту хату. — Львів: Аз-Арт, 1999.
  • ЛІТОСТРОТОН (книга зібраного). — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2001. — 504 с.
  • Введення у Бу-Ба-Бу. Хронопис кінця тисячоліття (есеїстика). — Львів: Класика, 2001. — 256 с.; 2-е видання: Львів, ЛА «Піраміда», 2003. — 216 с.
  • Перечитана «Енеїда» (спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія). — Львів: ЛВІЛШ — Астрон, 2001. — 282 с.
  • «Літаюча голова» та інші вірші :: The Flying Head And Other Poems by Viktor Neborak. — Львів: Срібне слово, 2005. — 304 с.
  • Повторення історій. — К.: Факт, 2005.
  • Базилевс. Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005 року. — Львів: Срібне слово, 2006. — 192 с.
  • А. Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс). — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. — 300 с.
  • Вірші з вулиці Виговського. — Львів: Срібне слово, 2009. — 116 с.
  • Повільне читання. — ЛВІЛШ, 2010. - 80 с.
  • Літаюча голова. Вибрані вірші. - К.: А - БА - БА - ГА - ЛА - МА - ГА, 2013. - 288 с.
  • Колишній, інший... / автобіографічний текстиль - Львів: ЛА "Піраміда", 2013 - 188 с.

Усе для ЗНО ! Андрухович

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (* 13 березня 1960Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську.
1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, яка одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його номерів.
У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада»(1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-Східна ревізія» («Сучасність», 2000, №3).
Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Біографія


Юрій Андрухович, 2011
Народився 13 березня 1960 року у Станіславі. Родина: батько — Ігор Мар'янович (19301997); мати — Ганна Степанівна (* 1940); дружина Ніна Миколаївна (* 1959); дочка Софія (* 1982) і син Тарас (* 1986); онучка Варвара (* 2008). Володіє українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами. Захоплення: фонетика.
Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділенняУкраїнського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького вМоскві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (19911995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (19911996). Віце-президент АУП (19971999). У 1994році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.
Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва (Олександр Ірванець), Львова (Віктор Неборак), Івано-Франківська (Юрій Андрухович). В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма.
На початку 1990-х років разом з Ю.Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер». У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році — за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 1980-х відомий, як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху.
З 1991 року публікується у великих літературних журналах України.
У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.
У 1997 році в Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе «Дезорієнтація на місцевості». Критики називають Андруховича «священною коровою нової української словесності».
Кілька років вів рубрику «Парк культури» у загальнонаціональній щоденній газеті «День» (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ). Автор п'ятого перекладу українською мовою шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» №10,2000).
Естетичні погляди «станіславської» літературної школи, лідером якої є Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу «Плерома» (заснована в 1996Володимиром Єшкілєвим).
Автор збірок поезій: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), романів: «Рекреації» (1992),«Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), книг есеїв: «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Тут похований Фантомас» (2015), у 2007 вийшла книга «Таємниця. Замість роману».
Автор перекладів українською мовою п'єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006).
Головний редактор літературного альманаху «Потяг 76».
Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії зУмберто Еко. Його твори перекладені багатьма європейськими мовами, зокрема роман «Перверзія» опублікований у Німеччині та Польщі. Книга есеїв видана в Австрії.
У російському перекладі видана невелика збірка віршів (пер. А.Макарова-Кроткова та І.Кручика, «Дружба народів», поч. 1990-х); роман «Рекреації» (пер. Ю.Ільїн-Король, «Дружба народів», №5-2000).
Лауреат літературної премії Благовіст (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006).
Письменник активно займається громадською діяльністю. Має яскраво виражену громадянську позицію, підтримуючи європейську інтеґрацію України.

Творчість


Презентація книги «Тут похований Фантомас». Київ, 2015
Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Повністю «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, №4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко.
З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, №7) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, №1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».
Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».
У 2011 році (11 листопада) Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу — «Лексикон інтимних міст». Критики назвали нове видання «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Електронна версія книги, випущена одразу після паперової, як вказують Інтернет—джерела, доступна в форматі, захищеному від піратських копій. У новій книжці Юрій Андрухович розповів 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, в яких довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти. Це розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами різножанрові тексти — від есе й оповідань до віршів у прозі. За словами автора, «доводиться багато їздити і цікаво було полічити, скільки до цього моменту я відвідав міст, відмінних від рідного. Тобто рідного Івано-Франківська в цій книжці не буде. Вийшов великий список. Подумав створити свою приватну енциклопедію. Виношував ідею з 2005-го, а за писання взявся 2008-го. Писав про кожне місто окремим файлом. Ніколи не складав їх докупи. Дописавши, я жахнувся: книжка буде під 600 сторінок. Взагалі не збирався писати такі товсті книжки». Андрухович розповів, що також переклав з англійської п'єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтту», яка вийде у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Зараз пише нову книгу про життя сімох відомих людей. Зокрема, в ній йтиметься про тренера Валерія Лобановського і футболіста Олега Базилевича.
У 2013 році «Клуб Сімейного Дозвілля» перевидав [1] два романи Юрія Андруховича — «Таємниця» і «Дванадцять обручів». А видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видало зібрання поетичних творів Андруховича — в Україну".
Твори автора перекладено і видано у ПольщіНімеччиніКанадіУгорщиніФінляндіїХорватії (окремими книжками), СШАШвеціїІспаніїРосії‚ Австрії (окремими публікаціями).
Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором 5-го українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т.Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф.Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

Критика

У 2010 році Юрій Андрухович зробив заяву про можливість відокремлення від України Криму й Донбасу[1]. Ця заява була вкрай негативно сприйнята в українському суспільстві. Народний депутат Тарас Стецьків зазначив, що заява Андруховича скидається на «істерику інтелігента» за принципом «шеф, усе пропало!»[1].
««Такі висловлювання можна зрозуміти і частково виправдати лише як емоційну реакцію на те, що коїться нині в державі, – каже Тарас Стецьків. – Але ставитися серйозно до цих слів не можна! Люди, які свідомо виголошуватимуть такі тези, будуть поставлені поза суспільством, оскільки в українському суспільстві не має настроїв і запитів на якесь відокремлення». »
Рівненський критик Микола Кульчинський називає його «Теребливим анфантом»[2] і стверджує, що вся метушня Андруховича і навколо нього не створює навіть «теми для розмови»:
«Бог йому таки дав талант. І неабиякий. Тому це, фактично, проблема - Зради... Серйозна проблема. І Андрухович тут є не виключенням, а справжнім - дзеркалом української інтелігенції. Принаймні, дуже великої її частини. <...> маємо справу ще з одним мотивом. Суто - творчим. Справа в тому, що рівень текстів, які він видає на гора останніми роками ніяк не відповідають сучасним масштабам України і тому місцю, яке наша країна могла б зайняти за певних обставин не тільки у Європі, але й у світі. <...> справжня проблема Андруховича полягає в тому, що він як літератор сьогодні, може й міг би бути «хорошим письменником» для Галичини. Але для України від Ужгорода до Луганська - він не достатньо хороший. Просто кажучи - заслабкий. Саме як письменник.[2][3] »
4 січня 2015 року деякі раніше розкритиковані фрази Андруховича[4][5][6] були наведені у програмній заяві «Правого сектора» «За національну відповідальність інтелігенції!»[7], яка миттєво викликала бурхливий резонанс у десятках ЗМІ[8][9][10]. Літературознавці та історики відзначили, що ця заява ПС своїми назвою, духом та стилістикою наче пародіює розгромні статті сталінських часів.[11] коли правий сектор воює проти путіна, він здається його найбільшим ворогом, а коли публікує заяви про «національну відповідальність інтелігенції», то здається його точним віддзеркаленням. Бо лейтмотиві ті самі[12].
Найкращим епіграфом до критики Андруховича є слова: Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую. (Ліна Костенко)[4].

Андрухович і цензура в літературі

В січні 2010 року група літераторів (Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Сергій Жадан і Лесь Подерв'янський) започатковали громадську кампанію, кінцева мета якої — скасування моральної цензури та відміна закону «Про захист суспільної моралі», що містить загрозу базовим демократичним свободам. Одне із гасел кампанії — ініціювати широке громадське обговорення діяльності моральної комісії — збігається з першим пріоритетом самого НЕКу (Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі), неодноразово проголошеним у пресі та в офіційних документах, а саме — «започаткувати відкритий діалог з суспільством», «організувати відкриту дискусію про суспільну мораль». У листопаді 2011 року Андрухович виступив проти законопроекту «Про захист суспільної моралі». Про це він заявив 15 листопада в ефірі ток-шоу «Портрети з Сергієм Дорофеєвим» на 5 каналі, як повідомила прес-служба телеканалу. На думку Андруховича, державні органи хочуть контролювати шляхом заборон приватне життя громадян. «Мені здається, що все це заборонне законодавство спрямоване перед усім на створення корупційного простору, тобто ніхто ж не збирається дотримуватись заборон, насправді починають всі думати як їх обходити, а обходять це вони через корупцію», — заявив Андрухович.

Бібліографія

Поетичні збірки

  • «Небо і площі» (1985)
  • «Середмістя» (1989)
  • «Екзотичні птахи і рослини» (1991)
  • «Екзотичні птахи і рослини з додатком „Індія“: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997)
  • «Пісні для мертвого півня» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004)
  • «Листи в Україну» (К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2013).

Оповідання

Романи

Збірки есеїв

Переклади

  • «День смерті пані День» (Харків: Фоліо, 2006) — переклади американської поезії бітників 50-60-х років
  • В. Шекспір «Гамлет» (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2008)
  • переклади з польської: Т. Конвіцькій та інші
  • переклади з німецької: Р.-М. Рільке, Ф. фон Герцмановскі-Орландо та сучасна німецькомовна поезія
  • «Цинамонові крамниці» Бруно Шульц (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2012)
  • переклади з російської: Б. Пастернак, О. Мандельштам

Андрухович та інші види мистецтва

Музика

Вірші Юрія Андруховича були покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий Півень»«Плач Єремії»«Sіґал Sпожив Sпілка»«Знову за старе»«Karbido» (Польща) тощо.
З польським гуртом «Карбідо» Юрій Андрухович записав триптих мелодекламацій «Самогон. Цинамон. Абсент.»
Дебютна платівка «Самогон» містила 9 треків, 8 з яких — твори Ю.Андруховича, а 9-й — українська народна пісня «Зелена ліщинонька». Платівка вийшла у польській та в українській версіях. Друга частина трилогії «Цинамон» уперше зазвучала в Дрогобичі в 2008 році під час ІІІ міжнародного фестивалю Бруно Шульца, але видати платівку вдалося лише в квітні 2009 року. Вона являла собою цикл із 12 звукових картин на тексти зі збірки Ю.Андруховича «Екзотичні птахи та рослини». Проект «Цинамон» поєднує в собі поезію, музику та відео. Тексти Юрія Андруховича зі збірки «Екзотичні птахи та рослини» у виконанні автора завдяки музикантам з польського гурту «Карбідо» отримали несподівану музичну форму. Як кажуть самі автори, «вона є поєднанням досконалої стриманості традиційного радіоспектаклю з енергетикою пост-року». Альбом складається із 12 звукових картин на одному диску та 5-частинної сюїти «Індія» — на додатковому. «У музичному центрі ви слухаєте цей аудіо-диск як нормальний, якщо ж вкладаєте його в комп'ютер, там з'являється ще можливість прочитати тексти, подивитися відеокліп на одну з цих речей, а також кілька фрагментів моєї прози, які я теж читаю в супроводі музикантів „Карбідо“, — говорить Юрій Андрухович. „Цинамон“ виникав у мандрівній студії звукозапису: альбом народжувався в Утрехті, Дрогобичі, Варшаві та Вроцлаві, партію ударних частково було записано в швейцарському Гальденштайні, а деякі звуки були схоплені на вулицях Єрусалима і Гонконгу. Перше виконання напрацювань до „Цинамону“ відбулося під час Міжнародного фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі в травні 2008-го, адже саме творчості Шульца проект завдячує своєю назвою. „Цинамон“ — це алюзія до „Цинамонових крамниць“ Бруно Шульца… Якась атмосфера, якийсь флер чогось екзотичного з якоїсь Індії чи Аравії, з якихось далеких світів, що водночас закинуте в затхлу і досить консервативну, дегенеративну атмосферу малесенького галицького містечка. Це ніби те, в чому перегукується зі світом Бруно Шульца», — сказав Юрій Андрухович.
«Абсент» є заключною частиною проекту. Як повідомляє мистецька агенція АртПоле, заключна частина триптиху «Абсент» презентовано 18 грудня о 19:00 у Київській консерваторії (вул. Архітектора Городецького, 1/3). Творці «Абсенту» уявляють його як оригінальний саундтрек до фільму, так ніколи і не реалізованого невідомим режисером за мотивами роману Юрія Андруховича «Перверзія». Назва «Абсент» є, звичайно, метафоричною. Це — своєрідний парафраз на тему улюбленого напою всіх декадентів, що, переломлюючись через «тексти Перфецького», несе в собі вістку про Полинову країну (Україна після Чорнобиля) та її болісну відсутність (англійське absinth взаємодіє тут із absent) у сучасній Європі.

Кіно

1992 — режисер Андрій Дончик зняв за мотивами оповідань Юрія Андруховича кінофільм «Кисневий голод».
1994 — Андрухович стає сценаристом фільму «Амур і демон».

Андрухович і театр[ред. • ред. код]

28 жовтня 2011 року польський Театр Танцю поставив п'єсу за мотивами роману Юрія Андруховича «Дванадцять обручів». У виставі «Carpe Diem» органічно поєднуються тести Горація «Оди» та Юрія Андруховича «Дванадцять обручів», вважає головний хореограф Ева Вичіховська. Вона, окрім текстового симбіозу, вдається до оригінального синтезу хореографії, музики та візуальних спец ефектів. Зміна сценічного простору «вмонтована» у тіло вистави, а сценографію ефектно доповнює відео-проекція. Вистава «Carpe Diem» виникла у результаті взаємного натхнення всіх її учасників: хореографа, танцівників, музикантів. Головний лейтмотив — це мить, яку неможливо повторити чи відтворити. Момент, без якого немає минулого і з якого народжується майбутнє. Автори стверджують, що хочуть зафіксувати невловимість зустрічі автора та глядача. «Хочемо ділитись нашими думками та емоціями так, щоб не втратити жодного моменту. Кожен з нас відчуває по-різному, але ця інакшість не виключає спільного, діалогу, гармонії та злагоди. Ми прагнемо, схопивши день, разом з глядачами відмовитися від порожніх копій і знайти оригінали», — цитує авторів прес-служба Київського театру оперети.
2 жовтня 2010 року на X Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев-2010» у Львові Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр представив прем'єру трагедії «Гамлет». Текст діалогів був узятий з перекладу Юрія Андруховича «Гамлета» Шекспіра.
Ще раніше розпочалось співробітництво Андруховича з Молодим театром. У 2007 році відбувся грандіозний україно-німецький проект «Нелегал Орфейський» за мотивами «Перверзії», де сам Андрухович грає одну з ролей (прем'єра — 11 березня 2007 року). Цей проект здійснювався в рамках масштабної акції в Європі з нагоди прийняття кількох східноєвропейських країн до ЄС. Після цього Дюссельдорфський драматичний театр замовив Андруховичу й іншим трьом найвизначнішим письменникам Центральної та Східної Європи ексклюзивні тексти для театральних постановок. Наступною у Молодому театрі поставили «Московіаду».

Відомі цитати

«Він (Янукович) не російську мову буде робити державною, а ту мову, якою спілкуються він і його оточення, - мову попси і блатняка[13] [14]. »