Навички
«Про що найчастіше забувають ті, хто бажає податися у перекладачі, – слід добре володіти не тільки іноземною, а найперше рідною мовою. На жаль, наразі це стає рідкістю. Навіть під час університетського перекладацького навчання викладачі недостатньо приділяють цьому увагу, у програмах додаткових годин для вивчення рідної мови не передбачено. Професія перекладача – це не просто знання декількох мов, а вміння встановлювати між ними зв’язок, велика загальна ерудиція, а для усного перекладача – ще й певні навички ораторського мистецтва. Навчатися перекладу слід там, де всьому вище переліченому навчають. Якщо ж ні – то навчатися самому.
Свій перший письмовий переклад я зробила в 16 років, ще до початку навчання в університеті. Як зараз пам’ятаю, то був бізнес-план, який треба було перекласти з російської на англійську. Сиділа з величезним словником Мюллера на колінах і перекладала. А перший усний переклад був на початку третього курсу, бізнес-переговори в компанії, що займалася виробництвом ксероксів і принтерів. У заїжджого гостя був дуже сильний регіональний британський акцент.
З кінця третього курсу і письмовими, і усними перекладами почала займатися регулярно».
Таке воно – життя перекладацьке
Стіл, стаціонарний комп’ютер, зручне крісло, сканер, на сканері сидить пухнаста іграшкова білка з табличкою «Привораживаю заказчиков» – місце, де творяться переклади.
Робочий день перекладача проходить по-різному, оскільки це залежить від графіку. Якщо в цей день немає усних перекладів, то він починається зі сніданку, перевірки пошти та перекладацьких ресурсів, а потім настає час для письмової роботи.
«Найпродуктивніше мені працюється саме у першій половині дня, тому намагаюся завершити роботу якнайшвидше, а для цього – ніколи не відкладаю великі переклади на останній момент, працюю потроху кожен день. Декілька разів на тиждень займаюся спортом. Вечори майже завжди лишаю для себе вільними, а вночі ніколи не працюю. Для мене дуже важливо спати щонайменше 8 годин».
Робота в штаті чи фріланс. Що краще?
«Я працюю на фрілансі, і це мій свідомий вибір. За майже десять років роботи перекладачем в офісі сумарно пропрацювала менше року. Тих, хто обирає штатну роботу, приваблює стабільність, соцпакет і таке інше. Зі свого досвіду можу сказати, що натомість робота у штаті оплачується досить низько (якщо перерахувати обсяг зроблених перекладів на ринкову ставку по сторінках чи годинах), перекладач може додатково виконувати ще й секретарські або менеджерські функції. Крім того, навіть якщо перекладів немає, свої 8 годин в офісі відсидіти треба.
Мене це все категорично не влаштовувало, тому ще з університетських років я почала працювати віддалено (бо навчалася на денному), а потім зареєструвалася як приватний підприємець і продовжила кар’єру «вільного списоносця». Крім того, що сам можеш планувати собі графік, ще й весь час працюєш у нових галузях, із новими клієнтами.
Багатьох лякає нестабільність заробітку, шанс залишитися без роботи, але такого я вже давно не пригадую. Навпаки, коли хочеться вирватись у відпустку – доводиться багато перекладати буквально до останньої хвилини, бо замовники так просто не відпускають».
Переваги професії перекладача
Робота перекладача – це нові знайомства, змога поспілкуватися з цікавими та відомими людьми.
«Насправді мені пощастило працювати вже з багатьма відомими людьми. Перекладала Міхаіла Саакашвілі в Раді Європи, а під час міжнародних кінофестивалів у Києві та Одесі – Жан-Клода Ван Дамма, Фанні Ардан, Рутгера Хауера, Джона Малковича, Кілліана Мерфі, Александра Фелінга, Джареда Лєто, Еміра Кустуріцу. Для мене немає різниці – перекладати «зірку» чи звичайну людину. Головне – якнайточніше донести те, що вона каже».
Бути перекладачем – це постійно перебувати в епіцентрі подій, ставати очевидцем важливих заходів.
«З усних перекладів найбільше запам’яталася робота на кінофестивалях, тому що це робота з цікавими і творчими людьми, повна несподіванок. Ще дуже сподобалося цієї весни працювати синхронним перекладачем в Українському кризовому медіацентрі на Майдані. Було відчуття, ніби на моїх очах твориться історія».
Перекладацькі спільноти
«В Україні існує «Асоціація перекладачів України», і хоча я до неї вхожу, але – це мертвонароджена організація, створена на базі перекладацької агенції, що забажала мати собі «сертифікованих» перекладачів.
На жаль, у нас поки що немає сталих, життєздатних об’єднань як у Німеччині та Франції, що стають своєрідними профспілками та захищають права і інтереси перекладачів. Існує можливість стати учасником міжнародних перекладацьких об’єднань – наприклад, АТА чи AIIC. Є спеціалізовані форуми, групи в соціальних мережах – саме там відбувається наше спілкування. Проводяться і перекладацькі конференції – наприклад, Всеукраїнська конференція перекладацької галузі UTIC у Києві кожного травня. Як на мене, обмін досвідом – невід’ємна частина нашої професії, тому нехтувати можливостями поспілкуватися з колегами не слід».
Як оплачують послуги перекладача
«Діапазон розцінок дуже широкий. Більшість українських агенцій займаються демпінгом, пропонуючи перекладачам 20─30 грн за сторінку.
Це абсолютно не ринкова вартість послуги, але охочі завжди знаходяться – студенти, домогосподарки або й спеціалісти, які просто не знають чи не вірять, що за цю роботу можна отримувати більше. З оплатою усних перекладів ситуація дещо краща.
Насправді ринок у нас іще не розвинений, тому потрібно виховувати замовника і пояснювати йому, чому він повинен платити більше. Але зі свого боку і перекладач має забезпечувати належну якість, а некваліфікованих спеціалістів у нас поки що надто багато. Тому маємо замкнене коло».
У кожній професії свої курйози
«Буває, що іноземні замовники переконані: якщо я знаю російську й українську мови, то легко перекладу на казахську чи литовську.
На кінофестивалях трапляється багато різного. Наприклад, після питання Кілліану Мерфі: «Чи ви вірите в надприродне?» ─ щось сильно вдарило по даху прес-намету, а коли Даррена Аронофскі запитали про те, чи фаталіст він – відразу вимкнувся Скайп (це була веб-зустріч).
Буквально на цьому Одеському кінофестивалі, коли журналіст почав критикувати рішення міжнародного журі щодо найкращого фільму, голова журі Пітер Вебер заявив: «Ми в Англії кажемо: власна думка – це як дірка в дупі, у кожного є». Повернувся до мене і додав: «А ви це обов’язково перекладіть».
